АНАТОЛІЙ СТЕПАНОВИЧ ВЛАДИКА - ВИДАТНИЙ МЕДИК З ДОМАНІВЩИНИ

У травні 2016 року ми вже публікували інформацію про науковців – наших земляків. Сьогодні продовження цієї теми.

Грудневий робочий день набирав обертів: зустрічі, нарада та заходи «закручували» у традиційному щоденному графіку. Але цей телефонний дзвінок змусив переключитися на інший канал буття – мені запропонували познайомитися і допомогти у краєзнавчому дослідженні чоловіка, який приїхав з Одеси. Зустріч з цікавою людиною, неординарною особистістю для мене завжди є  подією у житті, тому через півгодини  була вже у Козубівці. Моїм візаві став наш земляк, професор, заслужений лікар України, доктор медичних наук, викладач Одеського національного медичного університету Владика Анатолій Степанович.

Цей немолодий, але жвавий та енергійний чоловік випромінював тепло і щирість, до нього по-синівськи хотілося пригорнутися, здавалося, що ми знайомі давно. У нас було лише дві години, вони пролетіли миттю, адже це було цікаве та корисне спілкування.

Нинішня мрія пана Анатолія -  написати та видати книгу про свою родину. І має вона назву «Кільватерний слід» - недарма ж справжній одесит!  А історія родини дійсно цікава, має багато ще невідкритих сторінок. Пов’язана з Одесою, Козубівкою, Доманівкою, сягає своїм корінням князів Кантакузених, що заснували Молдавку – нинішню Козубівку.

Приємно було чути про гарні враження від книги краєзнавця, нині покійного Леоніда Удовенчука. Саме у ній він дізнався, що його тітка Надія Ісакова була керівником партизанського загону у Козубівці під час окупації 1941- 1944 рр.

З трепетом згадує роки життя у Доманівці, своїх однокласників, друзів, передає вітання однокласниці  Майї Варзацькій.

Дійсно кажуть: життя прожити – не поле перейти… Батько під час бойових дій ІІ Світової війни попадає у концтабір, після звільнення американцями повертається додому, але жити у місті Одесі, де сім’я мешкала до війни – заборонено. Віднайшов своїх найрідніших у Козубівці, які не встигли евакуюватися та знайшли прихисток у рідній материній Молдавці.

Потім переїхали до Доманівки, де Анатолій ходив до школи. Свою першу нагороду за знання – срібну медаль отримав по закінченню україномовної Одеської школи №99.

Перед молодим Анатолієм постав вибір: ким бути? з якою професією пов’язати подальше життя? Непогано малював, тож можна себе спробувати в архітектурі, але у тому році не було набору. Податися вчитися морській справі – не пройшов за станом здоров’я, популярний на той час інститут зв’язку мав ліміт медалістів, тож сестра Юлія порадила вступати до медичного інституту. Після закінчення вишу – армія, далі два роки працював лікарем на кораблі. За запрошенням потрапляє до лабораторії по пересадці органів і тканин Одеського медичного університету (на той час це була інновація у медичній галузі, яка тільки-но розвивалася). З того часу наукова і практична медицина стала невід’ємною частиною життя Анатолія Степановича.

Наполегливість і працелюбність, допитливість та інтуїція дали результати високого професіоналізму, наукових досягнень та вкладу у розвиток українсько\ медицини. Ось неповний «послужний список» нашого Владики.

Лікар-анестезіолог. Доктор медичних наук (1988), професор (1989). З 1973 року – в Одеському медичному університеті: завідувач кафедрою (1982–1995), професор (від 1995) кафедри анестезіології та реаніматології. Засновник першого в Україні відділення гемодіалізу (Одеса, 1963). Основні напрями наукових досліджень: знеболення при хірургічних втручаннях, реанімація та інтенсивна терапія при нирковій, печінковій недостатності та інших видах ендо- та екзотоксикозів, при полі- та черепно-мозковій травмах; невідкладна медична допомога в практиці морської медицини та медицини катастроф.

Автор більше100 наукових праць, має 3 авторських свідоцтв та більше 30 раціоналізаторських пропозицій. Нагороджений срібною медаллю ВДНГ СРСР, значком «Винахідник СРСР».

Очолює громадську організацію «Асоціація анестезіологів Одеської області».

Ось такий він Владика, який вміє володіти своїми почуттями, своїми знаннями та передавати їх молодому поколінню заради порятунку життя людей.

Дякую Родченку Леоніду Миколайовичу за організацію цікавої зустрічі. Маю надію, що наша співпраця буде мати продовження та дуже скоро побачимо книгу Владика Анатолія.