Із книги "Чорна сповідь моєї Вітчизни". Свідчення жителів Доманівського району про події Голодомору.

Спогади Служенко (Голуб) Катерини Трохимівни, 1927 року народження, жительки Доманівки.

Катерина Трохимівна все своє трудове життя пропрацювала вчителем початкових класів, виховала не одне покоління дітей. Вона добре пам’ятає роки Голодомору і вважає, що про ті жахливі події потрібно розповідати молоді.

«Я в той час проживала в селі Мар’ївка Доманівського району колишньої Одеської області. Сім’я складалася з п’яти чоловік: мати – Голуб Ольга Кіндратівна, 1895 року народження, батько – Голуб Трохим Микитович (рік народження не пам’ятаю), сестри: Голуб Ганна Трохимівна, 1921 року народження, Голуб Дарина Трохимівна, 1923 року народження. Я була найменшою в сім’ї.

Батьки були бідняками, тому одні із перших вступили до колгоспу. Працювали дуже важко, не вистачало на прожиття, тому батько пішов на заробітки в радгосп ім. 25-річчя Жовтня, який знаходився за 12 км від Мар’ївки.

Жили ми в маленькій хатинці – коридор і маленька кімнатка (таких зараз немає, землянка і та більша), яка стояла на крутому березі Південного Бугу. Ті страшні події 1932-33 р.р. затьмарили мальовничу красу рідної Мар’ївки: скелі, які пам’ятали козацькі часи, степова ковила, типчак, сон-трава, гвоздика бузька. Зараз це територія ландшафтного парку «Гранітно-степового Побужжя».

1933 рік приніс в сім’ю біду – помер від голоду батько. На заробітках в радгоспі він наївся мерзлого буряка, що спричинило смерть. Мама, яка в той час була пухлою від голоду, хотіла йти за ним, але старша дочка Ганна її не пустила, бо боялася, що мати не повернеться. Точного місця поховання батька я не знаю до цих пір.

Також в цей рік померли в Мар’ївці мої родичі: Рогожинський Григорій Кіндратович (мамин брат) та його жінка (імені не пам’ятаю). А другий брат матері Рогожинський Мусій Кіндратович був засланий в Сибір, де і загинув. Пам’ятаю, померли від голоду сусіди: Кожуховська Параска та інш.

Мої сестри на той час ходили до школи. Там давали учням істи. Дівчата виїдали рідину з варива, а сховану гущу приносили мені в жмені, бо я була ще мала і сиділа дома. В нашому селі іноді дітей віддавали батьки в інтернат, але мати на таке не наважувалася, робила все можливе, щоб ми вижили. Вона обмотувала ноги ганчір’ям, йшла в поле і шукала «мишоловки», збирала зерно. Назавжди залишиться в пам’яті один вечір 1933 року… Як завжди чекаємо маму, почистили трохи насіння соняшника, поклали підсушити його на печі. Вже зовсім темно, а мами немає. Ми дуже злякалися, бо думали, що вона померла. Я досі пам’ятаю той дитячий страх залишитися без матусі. Вона прийшла додому ледве жива. Ми її розцілували і нагодували насінням… Мама часто казала: «Чи доживу, коли буде на столі хліб і нагодую вас?»

Під час голоду односельці їли сусликів, дохлих коней, мідії. Але мати була дуже брезглива – сама таке не їла і нас цим не годувала.

Влітку врожай видався непоганий. В колгоспі працювали на жнивах за 12 км від села. На ніч матір не відпускали додому. Вона крадькома вночі прибігала додому і віддавала старшій дочці вкрадені колоски. Ганна готувала з них страву і годувала нас. На трудодні мати отримала муку і спекла перший хліб. Це було справжнє свято в сім’ї. Я ніколи не забуду того запаху і смаку рум’яної скоринки.

Спогади Овсюк (Терземан) Олени Володимирівни, 1930 року народження, колишньої жительки Доманівки.

У 1932-33 р.р. Олена Володимирівна проживала в селі Володимирівка Доманівського району. Трагічні події часів Голодомору залишилися в пам’яті навіть у 3-х річної дитини. По селі ходили чутки про Маті – жінку, яка ходить по під хати і їсть дітей. Маленька Олена в той час проживала з матір’ю. Мати щодня ходила на роботу, залишаючи доньку на цілий день однією. Одного разу під вікнами пройшла жіноча постать. У свідомості дитини промайнула думка: це ж Маті!!! Дівчинка злякалася і заплакала. На щастя хатина була зачинена на замок. Після цього випадку Олену не залишали саму, а водили до бабусі. Олена Володимирівна робить висновок, що існував на той час канібалізм.

Пані Олена згадує, як мати ходила в Копані (18 км) пішки і принесла у мішку два відра картоплі, сховала її в чемодан. Старші дівчатка, з якими гралася маленька, вимагали щодня приносити одну картоплину. Дівчина мусила красти. Але совість її мучила, і вона розповіла матері про свій вчинок. Мати дочку не била, але заховала картоплю так, що дівчинка її більше не знайшла.

Основний раціон харчування складався із козеликів, какішу, свіріпи.

Олені Володимирівні запам’ятався такий випадок, коли вона у саду у дідуся накрала сливи, які були величиною із вівсяне зерно. Разом із дітьми вулиці вона їх смачно куштувала. Мати побила її тому, що дівчинка зіпсувала гарний урожай: могло б бути два відра слив.

Пам’ятає Олена Володимирівна іменини родича. Подарунком був корж від двоюрідного брата, який проніс через село, схований під сорочкою, щоб ніхто не видер.

На своє 50-річчя (1980 рік) пригадалася ця подія. Тоді дядько Петро сказав: «Був час, коли дарували коржі, або шматок хліба, … а тепер квіти.»

Пані Олена згадує ще один випадок. Мати працювала завідуючою яслами, де були діти розкуркулених родин. На сніданок давали пучок редиски і шматок хліба, іноді варили манну кашу. Коли всі діти закінчили снідати, маленьку Олену і ще двох дітей кухарки завели в кімнату, поставили на стільці, дали їм по каструлі, щоб діти вишкрібали кашу. В цей час зайшов комірник. Кухарка страшенно злякалася, навіть не могла говорити (за такий вчинок можна було потрапити за грати). Олена Володимирівна пам’ятає до цих пір той страх, що пережила маленькою дівчинкою.

Вона ходила до церкви і молилася за всіх людей, щоб не повторилися ті страшні часи під жахливою назвою «Голодомор».

Свідчення Трофимчука Василя Климентійовича, 1927 року народження, учасника бойових дій, інваліда ІІ групи, жителя Доманівки.

Трофимчуки проживали на хуторі Ковбань (нині села не існує) поблизу Доманівки. Сім’я на 1933 рік мала 5 дітей: Зіна - 1922-го р.н., Ганна – 1924-го р.н., Олена – 1926-го р.н., Василь – 1927-го р.н., Микола – 1929-го р.н. Із п’яти дітей сім’ї Трофимчуків від голоду померли троє, яких поховали в одній могилі. На даний час місце поховання невідоме. Батько Трофимчук Климентій Федорович, 1894 р.н. у період Голодомору був репресований, знаходився в тюрмі у Калузькій області. Всі Трофимчуки були ізольовані від суспільства як сім’я ворога народу. Лише хрещена мати Горолюк Дарія таємно підгодовувала дітей, так як працювала кухарем у комуні «Авангард». Мати Наталя Тимофіївна разом зі старшою дочкою Зіною кожного дня ходили за 10 км працювати на ферму в радгосп ім. Енгельса, щоб дітям принести їжі, якою годували свиней.

Василь Климентійович з біллю в серці згадував трагедію своєї сім’ї, яка могла б не відбутися, якби не жорстока політика радянської влади щодо українського селянства.